Після Гемінґвея: як Україна переосмислює воєнну літературу

фото — The Ukrainians Media

«В Україні формується особливий тип воєнної літератури – такий, що відкидає універсальність класичних воєнних наративів. Йдеться не про романтизацію війни й не про естетику страждання. Йдеться про фіксацію реальності, яку світ не має права ігнорувати», – каже Юлія Орлова, генеральна директорка видавництва Vivat.

Своїми роздумами на цю тему вона поділилася з читачами американського онлайн-видання Publishing Perspectives:

«Невдовзі виповниться чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ще одна воєнна зима – можливо, найтяжча. Виснаження, втрати, постійна небезпека, блекаути, відсутність тепла. І водночас – внутрішня дисципліна, стійкість, здатність триматися й фіксувати пережите.

В Україні ми чітко розуміємо: головний роман про цю війну ще не написано. Він має з’явитися після перемоги – як великий акт осмислення, що змінить не лише нашу країну, а й саме уявлення про безпеку в демократичному світі.

Проте книжки, без яких той майбутній роман був би неможливим, уже виходять друком. Їх пишуть автори, які перебувають на фронті, у війську або в лікарнях. Вони створюють поезію, прозу, щоденники – тексти, які важко порівняти з чимось у світовій літературі.

Ця війна почалася не у 2022 році, а щонайменше у 2014-му – з початком збройної агресії Росії на сході України та анексії Криму. Повномасштабне вторгнення лише зробило очевидним те, з чим українці живуть уже понад десятиліття.

Українська воєнна література народжується не в тиші кабінетів. Її пишуть між бойовими виходами, в окопах, у зруйнованих містах. Саме тому вона така точна, болісна й чесна.

Чому Гемінґвей нічого не знає

Сьогодні в Україні формується особливий тип воєнної літератури, який відкидає універсальність класичних воєнних наративів. Чітке й сміливе визначення цього явища запропонував 25-річний український ветеран і поет Артур Дронь у назві своєї першої прозової книжки – «Гемінґвей нічого не знає».

Дронь виріс на творах Гемінґвея, Ремарка й Воннеґута. Але говорить прямо: їхній воєнний досвід не є універсальним. Кожна війна жахлива по-своєму. І війна в сучасній Україні – це не фронти ХХ століття і не екзистенційна метафора «втраченого покоління».

Це війна дронів і окопів, артилерії й TikTok, масових злочинів і миттєвої фіксації реальності. Це війна, в якій без перебільшення саме зараз вирішується доля демократичного світу. І українські автори, які нині перебувають на передовій, стають безпосередніми учасниками цієї великої історії.

Їхні тексти не схожі ні на що, з чим читачі стикалися раніше. Вони описують повсякденність і бойові реалії, які європейський чи американський читач часто просто не може уявити. І саме в цьому їхня сила: вони розширюють наше розуміння того, що таке війна насправді. Це важливо й для європейців, над якими знову нависає загроза.

Автори, які пишуть з епіцентру війни

У видавництві Vivat ми працюємо з авторами, які стали військовослужбовцями й чесно говорять про цей досвід. У нашому видавничому портфелі вже понад 50 книжок про війну та від авторів-військових.

У книжці «Битись не можна відступити» Павло Белянський пише прозу, що занурює читача в жорстоку реальність російсько-української війни. Це безкомпромісна сповідь людей, які ніколи не мріяли бути солдатами, але взяли до рук зброю, щоб захистити країну після початку повномасштабного вторгнення. Белянський не романтизує війну, але й не позбавляє текст надії. Його герої тримаються, бо за їхніми спинами – дім, родина, майбутнє.

Перший наклад цієї книжки було знищено разом із понад 84 тисячами примірників українських видавництв під час російської атаки на друкарню «Фактор-Друк» у травні 2024 року. Сьогодні Павло Белянський та його книжка є претендентами на найвищу культурну відзнаку країни – Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Валерій Пузік – письменник, художник і режисер – сприймає війну як досвід трансформації. Його книжка «Ким ми були» поєднує військові мемуари з автобіографічною психологічною драмою. Пузік почав працювати над цим текстом ще у 2015 році, служачи в Українському добровольчому корпусі. Розтягнута в роках, просторах і втратах, книжка показує, як війна змінює людину – повільно, незворотньо, назавжди.

Інша його книжка – «Мисливці за щастям» – це збірка лаконічних, пронизливих історій про фронт і деокуповані території, де війна не зникає навіть після звільнення. Вона про людей, які знову вчаться довіряти, жити, знаходити радість у дрібницях – попри мінні поля й руїни.

Жінки свободи й щоденник окупації

Особливе місце в сучасній українській воєнній літературі посідають тексти, що фіксують тяглість боротьби. Вони особливо резонують із українським читачем сьогодні.

«Жінки свободи» Марини Мірзаєвої – історикині, дослідниці українського визвольного руху та військовослужбовиці 3-ї окремої штурмової бригади з позивним Мамайка – поєднує біографії жінок з ОУН та УПА з особистими щоденниковими записами авторки з фронту.

Марина почала цю книжку як історикиня, але війна змінила її життя: вона вступила до лав Збройних сил України й стала однією з тих, про кого пише. Саме тому текст має таку глибину. Це розмова між поколіннями жінок, які в різні століття боролися за свободу нашої країни.

І, нарешті, книжка, що стала документом злочину. «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» Володимира Вакуленка складається із записів, які письменник вів до того, як його викрали й убили російські окупанти у 2022 році. Він закопав щоденник у власному дворі. Згодом його знайшла інша українська письменниця – Вікторія Амеліна, яка сама загинула внаслідок російського ракетного удару по Краматорську у 2023 році.

Замість висновку

Українська воєнна література – це страшний і водночас життєво необхідний досвід. Йдеться не про романтизацію війни й не про естетику страждання. Йдеться про фіксацію реальності, яку світ не має права ігнорувати.

Сьогодні Європа вже відчуває подих машини вбивства – Росії. Вона просувається повільно, але невідворотно, випробовуючи межі терпимості, безпеки та пам’яті. Україна першою опинилася на її шляху. І досвід наших військових, зафіксований у книжках, може показати світові те, що багатьом іще не очевидно: якою є війна у ХХІ столітті, коли ворог знищує не лише міста й людей, а саму можливість мирного майбутнього.

Українська воєнна література – це свідчення в теперішньому часі. І якщо ці голоси не почують сьогодні, завтра їх можуть почути в інших країнах, іншими мовами – але про того самого ворога».

Читайте також про втрати культури і книговидання в Україні за чотири роки повномасштабної війни.